Власною поштівкою з цього міста для моєї пам’яті буде передовсім зображення із виглядом на повноводну Ельби та три мости з одної сторони та поважний замок з іншої.
Мабуть Курт Воннегут таки добряче спричинився до розтрощення всіх моїх туристичних сподівань щодо естетичної ейфорії від архітектурної кулінарії міста.
Це місто живе своїм справжнім життям. Тут справжнє море і справжні люди. Надто очевидно, що місцеві люблять своє місто, аби сумніватися в цьому.
Я завжди віритиму, що це ідеальне місто, в котрому могла б жити. Тому невідомо, чи коли-небудь все-таки наважуся туди переїхати і поламати власну ілюзію.
Це місто існує не в собі. Якщо брати до уваги, що місто – це люди, тоді Франик знаходиться у Львові. Це місто само по собі надто невизначене для мене. Замало яскравого, чіткого та пам’ятного. Занадто спокійний та повільний ритм сповільнює мої думки.
Це місто загублених, втрачених самих для себе, самотніх зрештою. Але я не хочу втікати з цього міста, бо мені подобається ота взаємопов’язаність між людьми, котрі у різних місцях та у різний час перетинають, але щораз загальна картина лише вбирає всіх отих персонажів в один загальний простір.
Не знаючи деталей побутового щоденного життя, не вдаючись у подробиці недоліків, а витворюючи власний затишний куточок на карті рідної країни, тим самим збудувала собі те місто, до котрого не маю жодних претензій та зауваг.
ZhuBooks 