Чи є щось важливіше за Чорну Діру?

Катажина Ририх. Про Стівена Гокінга, Чорну Діру та Мишей-Під-Підлогою / переклад з польської Божени Антоняк. – Львів: Урбіно, 2016. – 160 с. 

Якщо перші дві назви (я про Стівена Гокінга і Чорну Діру) мають очевидну логіку поєднання, то що роблять тут миші? І це мабуть найперше, що дивує кожного, хто читає назву.

Перше речення повісті: “А ви знаєте, хто такий Стівен Гокінг?” Тож вже із самого початку всі три “героï” розставляються на своï місця. Наприклад, у головній ролі Стівена Гокінга виступає брат Пйотрека Стефан Ястшембський (а ну, спробуйтте тут розгадати лінгвістичну загадочку). Чорна діра з’являється під ліжком Пйотрека – не без участі брата. Ну а миші… Вони завжди шкребуться під підлогою. І цей потрійний лейтмотив звучатиме постійно (на то він і є лейтмотив) у повісті. Слугуватиме таким собі фоном, бек-вокалом, наскрізною ниткою. Тобто варіантів безліч, як це можна називати.

Про що ж історія? У маленькому польському містечку живе 9-річний хлопчина Пйотрек. Але нечасто його називають по імені, і коли такі винятки трапляються, він спершу озирається навколо, а тоді розуміє, що кличуть саме його. І це невипадковий штрих опису. Тут постає ціла проблема ідентичності. Сприйняття себе у світлі свого геніального старшого брата.

Отож, у Пйотрека є брат Стефан. Неповносправний, із дитячого віку прикутий до ліжка. Але насправді це не так трагічно, як люди собі уявляють, чуючи ці страшні слова “прикутий до ліжка”. Стефан не марнує часу: багато читає, роздумує, робить крутезні винаходи. Він і молодшого брата ангажує більше думати, розповідає йому цікаві історіï. Тобто через образ Стефана проговорюється тема неповносправності – зокрема й неповносправності ментальноï фізично здорових людей.

“Неповносправність – це відсутність мислення, це бездіяльність тоді, коли можна було б зробити бодай що-небудь”.

У Пйотрека є мама, яку більше цікавить, як він вчиться, а не що думає… Хіба не класика? Є бабуся, теж цікавий персонаж. Але згодом починаєш помічати, що в розповіді ще не було згадки про тата. І тут вже без спойлерів, і без згадки про Заборонену тітку, і Мовчуна, і всіх інших цікавих героïв.

Хіба що варто згадати про друга Пйотрека – Артека. Євросироту, палкого шанувальника чипсів і ïжі з МакДональдса. Яскравий персонаж, чудово виписаний, реалістично представлений.

Тобто до чого я то все пишу. А до того, що це повість про звичайне життя молодших підлітків, яке як завжди крутиться у трикутнику школи-сім’ï-друзів. Але тут немає надмірноï насиченості всілякими подіями/проблемами дітей, як це часто буває у підлітковій літературі: буремне шкільне виживання, виборювання оцінок, клани крутих і принижених; вічні конфлікти з батьками, сварки і непорозуміння; дружба і зрада, довіра і зневір’я. Частково ці речі тут присутні, але без фанатичного перенаголошення на ïхній важливості. Акценти тут зовсім інші. Тут насиченість радше спостереженнями за життям, роздумами героïв, новими життєвими досвідами, новими почуттями та емоціями. Дорослішанням врешті-решт.

І зовсім ця повість не повчальна. Спосіб життя героïв лише показує варіанти, як можна заповнювати свій час, як бути крутим через знання, а не через наглість і зверхність, як сприймати людей з особливими потребами, як взагалі сприймати людей дивакуватоï зовнішньості. І як не узалежнюватися від інших, навіть найрідніших осіб, а проживати своє життя. І це ще не все, про що ця повість.

Ненав’язливо тут заторкується і тема релігії. Але лише заторкується. Старший брат лише авторитетно заявляє, що ще не визначився щодо цього питання. Час від часу виникають роздумування на кшталт “шо, якби?” в контексті вірогідності переселення душ. Але індуїзмом тут не попахує. Справді цікавою мені видалась думка про Біблію:

“Біблія – це найбільша скарбниця знань про людську психіку… Колись ти це зрозумієш”.

Текст легкий і часто інтригуючий. Відмінне почуття гумору, актуальність і важливість тем, що заторкуються, лаконічність і чіткість описів. Персонажі справжні, живі, близькі.

“Набагато цікавіше було пройтися стежкою, балакаючи про таємничі кола на полях або Велику Ступню, а тоді повертатися бігцем додому, чуючи за собою важкі кроки, забігти до кухні й полегшено перевести подих, ну та дорослі цього, звичайно, не розуміли”.

Рекомендую найперше хлопцям від 9-ти років, ïхнім батькам і взагалі всім, хто любить читати якісно написані історіï, ловитися на інтригуючі гачечки цікавих розумних словечок. А також тим, хто ще не знає походження неввічливого “середнього пальця”.

Видавництву “Урбіно” окрема подяка за видання хлопчачих підліткових книг. Ïх дуже не вистачає в украïнських книгарнях і домашніх бібліотеках. І звісно переклад українською Божени Антоняк як завжди зроблений на відмінно.

P.S. А відповідь на запитання у заголовку цього відгуку шукайте самі у повісті…

(с) Христина Содомора